У стінах університетів щороку народжуються тисячі яскравих ідей, досліджень та інноваційних розробок. Але чому лише незначна частина з них перетворюється на реальний бізнес, який змінює ринок?
Останніми роками дедалі частіше можна почути думку, що університети «не вміють створювати стартапи». На мій погляд, це не просто спрощення. Це хибна постановка питання.
Університет і не повинен створювати стартапи. Його місія значно ширша й фундаментальніша: створювати нові знання, готувати висококваліфікованих фахівців, розвивати науку, формувати критичне мислення та інженерну культуру. Саме завдяки університетам з’являються технології, без яких неможливий розвиток сучасної економіки.
Проблема виникає в іншому. Ми часто очікуємо, що університетський проєкт природно перетвориться на успішний бізнес.
Насправді ж між академічним середовищем і венчурною екосистемою існує принципово різна логіка:
Іншими словами, університет відповідає на запитання: «Чи можемо ми це створити?»
Стартап починається із зовсім іншого запитання: «Чи потрібно це комусь настільки, щоб за це заплатити?»
Обидва запитання однаково важливі. Але вони належать до різних систем мислення і перехід від однієї системи до іншої, на моє переконання, є найскладнішим етапом народження технологічного стартапу.
Щороку українські університети випускають тисячі талановитих інженерів, програмістів, дослідників і науковців. Багато студентських команд створюють технології високого рівня, перемагають у конкурсах, публікують наукові статті, отримують патенти та міжнародні відзнаки. Проте лише одиниці з цих проєктів перетворюються на компанії.
Ми звикли пояснювати це браком інвестицій, слабкою взаємодією науки й бізнесу, недосконалістю державної політики, відтоком талантів або складною економічною ситуацією. Усі ці фактори справді впливають на розвиток інноваційної екосистеми.
Але за роки роботи у венчурній індустрії та в університетському середовищі я дедалі частіше ставив собі інше запитання: «Чи не починається ця проблема значно раніше?»
Можливо, вона виникає ще в той момент, коли майбутніх підприємців лише починають навчати створювати інновації.
Протягом багатьох років, консультуючи стартап-команди, я майже завжди починаю розмову з одного простого запитання:
«Хто стане вашим першим споживачем?»
Здавалося б, відповідь має бути очевидною.
Але дуже часто замість конкретної відповіді я чую перелік зовсім різних сегментів.
«Наш продукт буде цікавий університетам, виробничим підприємствам, малому бізнесу, державним установам, лікарням…»
Подібні відповіді я регулярно чую не лише від студентських команд. Майже ті самі формулювання зустрічаються і під час консультацій із досвідченими фаундерами, і в грантових заявках, які надходять мені на експертизу.
При цьому технічний рівень проєктів нерідко буває справді високим. Команди пропонують цікаві технологічні рішення, іноді засновані на багаторічних дослідженнях, але водночас не можуть чітко відповісти на, здавалося б, найпростіше запитання: для кого саме вони створюють цей продукт.
Ми чудово навчаємо створювати рішення. Навчаємо досліджувати, проєктувати, програмувати, вдосконалювати технології.
Але значно рідше ставимо два фундаментальні запитання:
Основоположувальна пара – «Споживач – Критична цінність» – згодом стала основою мого підходу до аналізу стартапів, а саме Consumer–Critical Value Model (ССV Model). Детальніше я розглянув ССV Model в окремій статті «Що таке Критична цінність для Споживача та як її визначити?». Тут важливо інше.
Поки команда не знайшла свого першого споживача і не зрозуміла, яку саме критичну цінність вона створює для нього, будь-яка розробка залишається лише гіпотезою. І чим складніша технологія, тим дорожче обходиться перевірка цієї гіпотези.
З роками я дедалі більше переконувався:
«Найдорожчий спосіб перевірити бізнес-гіпотезу – почати з розробки продукту».
